Днями вперше тримав у руках свіжу качину ніжку — готував її, давав їй вогонь. Відчуття було таке саме, як при приготуванні курятини.
Та для мене, хто ніколи раніше не стикався з цим, вона здавалася даром з іншого світу.
Проте те, що вийшло, виявилося дивовижно незвичним створінням — неначе я порушив якийсь важливий, невидимий лад речей.
Наступного дня я повернувся до крамниці, де купував її, і запитав:
— Як саме треба з цим поводитися?
Господар, з м'якою усмішкою в голосі, відповів мені:
— Га? Та це ж уже готове. Просто підігрійте, щоб жир тихо розтанув. У мікрохвильовці. Так легше.
У ту мить час стиснувся до одної точки, і я побачив — неначе в дзеркалі — всю глибину свого незнання.
Ніколи раніше я не приймав власну недолугість з такою тихою, ніжною радістю. І сам усміхнувся.
Додав ще, що маю вади зору, і запитав докладніше. Він почав пояснювати надзвичайно уважно, повільно, вибираючи слова.
Адже є мовчазні правила, які не прочитати оком материкового досвіду — якщо не сказати, то не передається.
І все ж тепер, у тиші, серце щемить: чи не приніс я йому зайвого клопоту своєю обережністю?
** Про сутність цього тексту: **
Це роздум про те, як незнання може стати не соромом, а світлом — якщо зустрічає людяність. Про те, як крихка гідність помилки перетворюється на тиху мудрість, коли її приймають з усмішкою. І про вічне питання: чи не обтяжуємо ми інших, коли просимо допомоги — або ж саме в цьому і народжується справжня близькість?